Без портретiв Світлана Коробова От-от розквітло й в'яне. В'яне... Дивлюсь на цю печаль у вазі. За кілька слів й її не стане. І тут вже справа тільки в часі. Тут не поможе і мовчання, Бо в ньому теж щось непривітне... Я так повірила в кохання, Яке над світом зла розквітне. Я пелюстками застелила Душі своєї світлий простір: Так чисто, щиро полюбила Того, хто лиш забіг у гості Й встромив у вазу свій букетик Тих почуттів, що опадають... Стіл. Ваза. Стіни. Без портретів. Портрети в стіни не вростають.
