Чорнобиль хроніка важких тижнів. 1986р. УкрКіноХроніка.

Українська студія хронікально-документальних фільмів (Київська студія хронікально-документальних фільмів, «Укркінохроніка») — студія хронікально-документальних фільмів, створена у 1931 році у Харкові на базі Товариства друзів радянського кіно, з 1939 року міститься у Києві. Випускала документальні фільми та кіножурнали: «Радянська Україна», «Молодь України», «Піонерія», «Україна спортивна», «Україна сьогодні». Під час Другої світової війни були створені фронтові кіногрупи, до яких входили кінооператори студії Борис Вакар, Валентин Орлянкін, Олександр Ковальчук, Михайло Пойченко, Ізраїль Гольдштейн та інші. Серед кінодокументалістів, які працювали на студії: сценаристи Владлен Кузнецов, Ігор Малишевський, Валентина Маркова, Петро Яровенко, Олена Москаленко, Олена Завгородня, Вадим Пепа; режисери Володимир Артеменко,Олександр Косінов, Анатолій Слісаренко, Віктор Шкурин, Анатолій Федоров, Ігор Грабовський, Володимир Шевченко, Арнольдо Фернандес, Віктор Маковеєв, Олександр Коваль, Юрій Терещенко, Микола Лактіонов-Стезенко, Сюзання Шаповалова, Володимир Фесенко, Павло Фаринюк, Майя Лінійчук, Михайло Саченко, Валентин Пивоваров, Хаджи-Мурад Мамедов, Щербаков Едуард Миколайович, Олександр Якимчук; оператори Ігор Писанко, Олександр Лісовий, Віктор Шувалов,Володимир Васильєв,Олександр Вертелецький, Віктор Єфименко, Анатолій Химич, Іван Керсек, Федір Клименко, Микола Луканьов, Яків Лейзерович, Анатолій Солопай, Валерій Мороз, Володимир Таранченко, Євген Патлашенко, Олександр Радинський, Микола Гресько, Віталій Гришков, Богдан Підгірний, Яків Мєстечкін, Яків Марченко, Володимир Зикєєв, Віктор Хотінов, Яків Марченко, Соломон Гольбріх. Директорами студії були Григорій Радченко, Віктор Деркач, Микола Козін, Іван Лимар, Олександр Коваль, Андрій Крижановський, Костянтин Шамін, Наталя Шевчук, Аліна Хорошилова На сьогодні Керівником ДП УкрКіноХроніка та ініциатором створення каналу є Володимир Авраменко. Багато фільмів створено вже через роки після вибуху четвертого блоку Чорнобильської АЕС. Та лише небагато людей були свідками самої трагедії. Лише дві кіногрупи прорвалися через чиновницькі перешкоди, однією з них була команда режисера «Укркінохроніки» Володимира Шевченка. 14 травня 1986 року вони виїхали фільмувати на станцію і наступні сто днів провели поряд з пожежниками, енергетиками, військовими, дозиметристами і атомниками, що ліквідовували наслідки вибуху на ЧАЕС. Всі вони розуміли небезпеку, якій піддавалися. Хтось виконував наказ, хтось не мав вибору, але серед кінематографістів були тільки ті, хто приїхав сюди із власної волі. Більше того, Шевченко вів справжню облогу численних, але необхідних інстанцій, щоб потрапити в епіцентр катастрофи. Вже в лікарняній палаті, отримавши велику дозу радіації, режисер записав в щоденнику: « Якщо хтось скаже мені, що якби не ліз, був би з легенею, негайно відповім: краще без легені, ніж, як деякі, без честі. » Фільмування велося безперервно в найнебезпечніших зонах, де під ногами ще диміли уламки графіту. Загалом було використано двадцять тисяч метрів плівки.[джерело?] Зняті з вертольота кадри над зруйнованим реактором були засвічені радіацією і плівку забракували. Але режисер вставив засвічені кадри у кінострічку і на екрані вони з'являються з слідами ударів радіації. Усе, що мало відношення до Чорнобиля, ретельно фільтрувалося владою: всі друкарські, аудіо-, фото- і відеоматеріали повинні були проходити спеціально створену Міжвідомчу групу експертів, в яку входили представники тридцяти трьох міністерств і відомств. Після цього свій дозвіл повинні були дати ЦК, Політбюро, Головліт і Держкіно. Звісно, держструктури розраховували на те, що радянські творці будуть прославляти героїчну працю ліквідаторів і своє керівництво, яке їх спрямовує на шлях подвигу. Режисер відстоював право на чесний погляд, тому що по відношенню до людей, що працювали і вмирали там, на ЧАЕС, інша позиція була б злочином. Внаслідок тривалої боротьби, фільм таки вийшов на екран, порізаний, але не фальшивий. І останній. Творець кінопрецеденту, закупленого згодом 132 країнами світу, який одержав призи дев'яти міжнародних кінофестивалів і ввійшов до історії української та світової кінопубліцистики XX століття, помер від променевої хвороби буквально через місяць після прем'єри.